Шенгенська зона — це спільний міжнародний простір без митного контролю на внутрішніх кордонах, до складу якого входять 29 країн-учасниць. Об’єднання створене з метою вільного пересування по всій його території без необхідності отримання візових дозволів на перетин кордонів. Громадянам держав-учасниць для подорожей всередині Шенгенської зони потрібно мати лише дійсне посвідчення особи, причому це може бути національна ID-карта, а не закордонний паспорт.

Громадяни країн, що не входять до Шенгенської зони, для в’їзду на територію об’єднання зобов’язані оформити спеціальний дозвіл — шенгенську візу. Запит подається у дипломатичне представництво тієї з держав-учасниць, в якій планується найбільш тривале перебування. Варто враховувати, що не всі країни ЄС входять до складу Шенгену. Крім того, об’єднання охоплює 4 держави, які не є членами Євросоюзу. Основні правила, що регулюють взаємовідносини всередині об’єднання, закріплені в спеціальних регламентах, які застосовують всі країни, — Schengen acquis.

Шенгенська зона — це об’єднання європейських держав зі спільною візовою політикою. Прикордонні перевірки за міжнародними стандартами здійснюються лише на зовнішніх кордонах, а внутрішні перевірки можуть проводитися лише для запобігання можливим загрозам у сфері безпеки.

Після перетину кордону Шенгенської зони туристи значно швидше переміщаються між країнами-учасницями завдяки мінімальним перевіркам на пропускних пунктах. Це є можливим завдяки внесенню всіх відомостей про в’їзд іноземців у єдину Шенгенську інформаційну систему — SIS (Schengen Information System).

Площа Шенгенської зони охоплює 29 країн і становить 4,5 млн км² — це найбільша у світі територія вільного пересування зі спільними правилами щодо в’їзду та перебування. Зовнішні кордони цього об’єднання не збігаються з межами Європейського Союзу, хоча найбільшу частку території Шенгену становить ЄС.

На відміну від Шенгенської зони, яка є у першу чергу географічним простором, Євросоюз — це політичне та економічне об’єднання, що має спільний ринок і керується єдиною політикою в основних питаннях господарської діяльності. При цьому Schengen acquis, що їх дотримує кожна країна-учасниця, є елементом загального права ЄС, внаслідок чого щодо приєднання до Шенгенської зони певної держави потрібна згода Європейської ради.

Датою початку створення вільної Шенгенської зони вважається 14 червня 1985 року, коли представники Бельгії, Люксембургу, Федеративної Республіки Німеччини, Франції та Нідерландів у люксембурзькому містечку Шенген уклали попередню угоду про спрощення контролю на внутрішніх кордонах. Упродовж більше ніж 10 років велася технічна та юридична підготовка, та зрештою 26 березня 1995 року Шенгенська угода набула чинності. До перших п’яти членів приєдналися Іспанія, Португалія та Італія, а згодом ще 21 країна, дві з яких підписали угоду зовсім недавно — в 2025 році.

До Шенгенської зони входять 25 із 27 країн Європейського Союзу. Не вступили до об’єднання Ірландія та Кіпр, хоча певні положення угоди все-таки діють на території цих держав, зокрема право доступу до системи SIS. Керівництвом Ірландії таке рішення було ухвалене з метою збереження Спільної зони подорожей (СЗП) із Великою Британією. Кіпр не увійшов до Шенгенської зони через політичну нестабільність.

Крім 29 учасників Шенгенської зони, котрі повністю виконують правові норми Schengen acquis, з об’єднанням взаємодіють країни, що беруть диференційовану участь у правилах, встановлених у Шенгенській зоні. До них належать:

Диференційовані країни-учасниці не скасували перевірки на кордоні з державами Шенгенської зони, тому при поїздці до Ірландії чи Кіпру потрібна окрема віза, видана конкретним дипломатичним представництвом, шенгенська не підійде.

Також особливі зв’язки з Шенгенською зоною підтримують чотири європейські мікродержави. Монако, Сан-Марино та Ватикан уклали двосторонні угоди з Францією та Італією, що входять до складу Шенгенської зони, отже, кордони цих країн також відкриті для тих, хто подорожує по території об’єднання. Андорра, розташована між Францією та Іспанією, підтримує спрощену процедуру прикордонного контролю для осіб, які мають шенгенську багаторазову візу (multiple-entry visa).

В’їзд до Шенгенської зони зі 104 країн і територій, перелічених в спеціальному додатку до Schengen acquis, потребує попереднього оформлення шенгенської візи потрібного типу. До цієї групи входять більшість держав Африки та Азії, а також деякі країни Америки та Океанії. Громадянам Європейського Союзу, Європейської економічної зони (ЄЕЗ) та Швейцарії дозволено пересуватися територією об’єднання без обмежень. Також право на вільний в’їзд і виїзд до Шенгенської зони мають льотні екіпажі, іноземці, у яких є дипломатичні та службові паспорти або дозвіл на проживання, виданий країною-учасницею об’єднання.

Громадяни країн, що мають безвізовий режим, до яких належить й Україна, можуть подорожувати Шенгенською зоною максимум 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду часу. Оформлювати шенгенську візу C для короткочасних подорожей їм не потрібно. Варто врахувати, що безвізовий режим не скасовує перевірку прикордонниками на зовнішньому кордоні об’єднання. У будь-якому разі потрібно мати дійсне посвідчення особи, достатню кількість коштів (50–100 EUR на день), підтвердження мети візиту та зворотні квитки.

В’їзд до Шенгенської зони можливий за наявності однієї із чотирьох типів віз:

• транзитної (тип А);
• короткострокової (тип C);
• з обмеженою територіальною дією (LTV);
• національної (тип D).

Транзитна віза категорії А (ATV) діє максимум 24 години та дозволяє без проходження прикордонного контролю перебувати в транзитній зоні аеропорту на території Шенгенської зони. Подорожні можуть продовжити рейс або пересісти на інший літак, не виходячи за межі спеціальної зони для пересадки.

Найпоширеніший тип шенгенської візи — С. Цей дозвіл називається «єдиною візою» та дає право перебувати в будь-якій країні об’єднання до 90 днів протягом піврічного періоду. Віза типу C може видаватися на період до 5 років, із правом одно-, дво- або багаторазового в’їзду. Навіть якщо вам відкрили візу на рік і більше, все одно застосовується правило 90/180 днів. Під час подання заяви на неї потрібно підтвердити мету поїздки — туризм, лікування, ділову подорож, короткотривалі освітні курси, участь у культурній події або спортивному заході, відвідування близьких членів родини тощо.

Шенгенська віза з обмеженим перебуванням (LTV) — це спеціальний дозвіл, який дає змогу подорожувати до визначених країн-членів Шенгенської угоди, але не дає права переміщатися по всій території об’єднання. Зазвичай візу LTV відкривають за особливих обставин — із гуманітарних причин, із міркувань національних інтересів тощо.

Національна віза категорії D — це довгостроковий дозвіл, що надається іноземцям для тривалого проживання на території однієї з держав Шенгенської зони. Дія національної візи обмежена — вона дає право перебувати в певній країні не довше ніж рік, і, як правило, після надання візи типу D іноземці отримують посвідку на проживання. Оформлення дозволу можливе для навчання, роботи, інвестицій, возз’єднання з членами сім’ї тощо. Деякі країни Шенгенської зони дають змогу іноземцям отримати дозвіл на проживання без попереднього оформлення національної візи, але це скоріше виняток, ніж правило.

До Шенгенської зони планує приєднатися Кіпр, проте для цього державі потрібно вирішити питання політичного характеру, оскільки зовнішній північний кордон держави не визнаний у міжнародному правовому полі. Це є перешкодою до повноцінного членства, тому що значно зменшує ефективність прикордонного контролю.

Країни, які планують приєднатися до ЄС у майбутньому, — Албанія, Чорногорія, Україна, Молдова та інші — також повинні прийняти Schengen acquis для повної інтеграції. Проте цей шлях буде тривалим, оскільки передбачає суттєві зміни в законодавстві. Крім того, участь у Шенгенській угоді можлива лише після повноцінного членства в ЄС.

Перебування на території Шенгенської зони в разі транзиту можливе за наявності візи типу А, якщо очікування рейсу планується протягом 24 годин і пасажир при цьому не залишає спеціальну зону аеропорту. Якщо ж потрапляння на інший рейс передбачає вихід за межі транзитного простору або триває довше за 24 години, потрібно мати шенгенську візу типу С. Цей дозвіл дає право вільно пересуватися всією територією Шенгенської зони за наявності певної мети — можна брати участь у бізнес-заходах або короткострокових навчальних програмах, тривалість яких не перевищує 90 днів. Це важливий момент — при оформленні візи C має бути зазначена конкретна мета перебування.

Подорож до європейської країни, що не є членом Шенгенської зони, навіть за наявності шенгенської візи C можлива лише за умови, якщо це передбачено правилами конкретної держави. Таку можливість надають Монако, Андорра, Ватикан, Сан-Марино. В інших випадках навіть для короткотривалого візиту за межі Шенгенської зони потрібно мати відповідну візу, видану конкретною країною. Також обов’язковим буде проходження стандартного митного контролю на зовнішньому кордоні об’єднання. Прикордонні перевірки при в’їзді і виїзді за межі Шенгену стандартизовані та узгоджуються всіма країнами-учасниками. В разі пандемій або локальних обмежень під час перетину кордону застосовуються спеціальні протоколи, розроблені спільно всіма державами-членами.

Посвідка на проживання, видана однією з країн Шенгенської зони, дає право вільного пересування по всій території об’єднання, але з обмеженням — до 90 днів на 180-денний період. Як правило, резидентам також доступне обслуговування в європейських банках та частково — в медичних установах інших країн. Утім суттєвим недоліком є те, що посвідка на проживання зазвичай надається на рік, а задля її продовження потрібно відповідати певним умовам, як-от мати офіційну роботу, вести бізнес або навчатися у виші. Також потрібно підтвердити дохід певного розміру, інакше чинний дозвіл на проживання можна втратити.